«Тут треба міняти всю систему...» — на цьому, обговорюючи українську науку, зійдуться і передовий дослідник, який щойно повернувся з візиту до Гарварду чи Сорбони, і далекий від академічних кіл чиновник, який щойно купив собі дисертацію. Вони матимуть різні уявлення про зміст потрібних зміни, але обидва відчуватимуть їх невідворотність. Верхи не можуть, низи не хочуть, людям з вулиці переважно нецікаво, а фінансування знову скорочено. Буря наближається. В цій ситуації автори даної статті хочуть звернути увагу всіх причетних на те, що вже розпочалася імплементація нового Закону про науку (діє від 16 січня 2016 р), з яким пов’язані можливості поступового відходу від стану сучасного абсурдизму. Порятунок потопаючих є справою самих потопаючих. Законом про науку передбачене створення нового державного органу під назвою «Національна рада з питань науки та техніки», який дає можливість науковій спільноті представляти свої інтереси в точці найвищого адміністративного рівня, на перетині сфер впливу Академії Наук, Міністерства освіти і науки та Кабінету міністрів. Текст, який Ви зараз читаєте, є спробою коротко пояснити сенс майбутньої діяльності Національної ради та пов’язаних з цим можливостей, в перекладі з юридичної мови на мову практичних дій.

Національна рада з питань науки. Можливості та виклики

Національна рада розглядається законом як орган, де представники широкої наукової спільноти стежать за процесом взаємодії Кабміну з керівництвом НАНУ та МОН. Ролі розподіляються наступним чином. Головою Національної ради автоматично призначається Прем’єр-міністр, рада складається з двох комітетів — Адміністративного та Наукового. Комітети, і це важливо, мають однаковий розмір, по 24 члени в кожному. В Адміністративному комітеті збирається діюче начальство. В Науковому комітеті (НК) засідають виборні представники громадськості. НК має великий список повноважень, який, не переповідаючи довгу статтю 21 закону, ми опишемо так: всі дії уряду в області науки ініціюються або оцінюються Науковим комітетом. Для вироблення своєї позиції НК може залучати будь-яких інших науковців в робочі групи по різним питанням. Мова, звичайно, йде не про поточні справи міністерств, а про масштабні та стратегічні рішення, які в законі охарактеризовані як «формування засад державної політики у сфері наукової та науково-технічної діяльності».

Науковий комітет, таким чином, має дорадчі та рекомендаційні функції, але здійснює їх на дуже високому владному щаблі. Він може ефективно витягати на світло критики рішення, які здаються йому шкідливими, а в ідеалі має перебирати на себе ініціативу, розробляти і пропонувати урядові свої власні рішення. В цьому полягають його сила і слабкість, які ми розглянемо більш докладно.

Слабкість позиції НК очевидна всім, знайомим з витонченим вітчизняним мистецтвом ігнорування суспільної думки. Члени Наукового комітету працюють на громадських засадах (хоч витрати на організацію діяльності комітету покриваються Кабміном), отже не можуть присвячувати апаратній боротьбі весь свій час. Усталена бюрократична система зможе їх легко переграти. Сила комітету є зворотнім боком слабкості. Безоплатність роботи встановлює перший фільтр, що відсіює опортуністів і дає маленьку, але важливу, гарантію незалежності членів комітету. Більш того, наукові адміністратори та керівники не можуть бути обраними до Наукового комітету згідно з законом - це ще один фільтр. Нарешті, в Науковий комітет попадають через вибори, на певний термін (до чотирьох років, не більше двох каденцій),і в ідеалі обрані члени «представляють наукову спільноту, є науковими лідерами, мають визначні наукові здобутки, бездоганну наукову репутацію та довіру в науковому середовищі». Але ж наш читач занадто багато знає про вибори, аби повірити черговій декларації благих намірів. Тому проблема виборів є чи не центральним пунктом в критичному обговоренні майбутньої діяльності Наукового комітету. Врешті вона полягає в недовірі учасників процесу один до одного. Тому до кожного комітету виникає питання про те, "хто туди призначив своїх людей" і, відповідно, бажання провести "чесні перевибори".

Ідентифікаційний комітет

Визнаючи цю проблему, автори закону розробили наступну процедуру утворення НК, частково запозичивши її з сучасних практик європейського наукового менеджменту. Обирати двадцяти чотирьох членів НК буде дуже маленька група з 9 членів, названа «Ідентифікаційним комітетом». Розмір цієї групи вибрано так, щоби вона все ще могла діяти як ціле не розбиваючись на секції і всім складом оцінювала кожного кандидата згідно з його науковими здобутками та критерієм незаангажованості в структурах академічної адміністрації. Закон підкреслює, що до Ідентифікаційного комітету можуть бути обраними вчені з будь-якої країни світу. Таким чином процедура виборів НК може бути підкріпленою авторитетом та досвідом міжнародної наукової спільноти. В законі також введені запобіжники щодо можливої узурпації Ідентифікаційного комітету групою вчених з одного закладу. Тим не менше, дев’ять — дуже маленьке число осіб, в руках яких буде зосереджено весь шанс на зміну українського наукового ландшафту. Тому питання про те хто буде їх обирати, або «хто призначить до ІК своїх людей», повністю залишається в силі.

Спеціальна конкурсна комісія

Неважко зрозуміти, що спроби підвищити довіру до виборчого процесу шляхом обрання одного комітету за допомогою іншого утворюють порочне коло виборів комітета за комітетом. Це коло розривається в законі тим способом, що комітет, відповідальний за відбір до ІК, призначається механічно, за наперед заданим критерієм. «Спеціальна конкурсна комісія» (СКК), що буде обирати членів ІК складається з 25 українських дослідників з найвищими індексами Гірша, але таким чином, щоби унеможливити домінування в ній представників одного наукового закладу. Згідно з законом члени СКК єдино відповідальні за якість Ідентифікаційного комітету, а отже і за дієспроможність Наукового комітету. Тому на кожному члені СКК, незалежно від того усвідомлює він це чи ні, лежить вагома відповідальність за майбутнє української науки.

Згідно з прикінцевим положенням №13 Закону України про наукову та науково-технічну діяльність, МОН повинно було у двомісячний термін з набрання чинності цим Законом (тобто до 16 березня 2016 р.) затвердити одну з найчастіше використовуваних міжнародних наукометричних баз даних і рейтинг по індексу Хірша вчених України згідно з нею станом на дату затвердження, а також сформувати з її використанням спеціальну конкурсну комісію для формування Ідентифікаційного комітету. Наскільки нам відомо, наразі в загальному доступі є лише два рейтингових списки за індексом Гірша (обидва датовані 2015 роком, отже дещо застарілі): один складений на базі Scopus , та інший, що базується на Google Scholar. На час написання цієї статті МОН не оприлюднило ніякої інформації щодо створення спеціальної конкурсної комісії, що викликає певні сумніви в прозорості процедури формування цієї комісії. Більше того, досі не виконаний пункт прикінцевого положення №14 Закону, який вимагає від Кабінету Міністрів у той же двомісячний термін із дня набрання чинності цим Законом затвердити Положення про Ідентифікаційний комітет - яке, очевидно, мало б бути вже давно розроблене МОН, оприлюднене, і обговорене за участі наукової спільноти.

UPDATE: Після призначення нового міністра освіти процес виборів Ідентифікаційного комітету дещо пожвавився. 25 травня МОН оприлюднило склад Спеціальної Конкурсної Комісії. При формуванні комісії міністерство спиралося на ось цей рейтинговий список за базою Scopus, підготовлений Elsevier.

Нижче ми наводимо власні міркування з приводу того яким чином має відбуватися відбір до Ідентифікаційного комітету. Ці думки народилися ще в дискусіях під час розробки закону, але не втрачають своєї актуальності дотепер. Ми сподіваємось, що вони будуть корисними для наукової спільноти та членів СКК.

1. Члени ІК мають бути максимально незалежними від членів СКК чи їх друзів, а також від можливих кандидатур до Наукового комітету, аби уникнути потенційного конфлікту інтересів.
2. При обранні вітчизняних членів ІК, члени СКК мають взяти до уваги, що обрання певного вченого означає заборону бути членами Наукового комітету не тільки для нього самого, але і для колег з кіл його наукових чи громадських інтересів.
3. Саме тому, найкращими кандидатами до ІК є іноземні вчені, що мають досвід роботи в міжнародних виборних радах та номінаційних комісіях.
4. Іноземні члени ІК мають суттєву перевагу повної незалежності від українського академічного та міністерського апарату.
5. Іноземні члени ІК, очевидно, погано розбираються в українських реаліях. Але для їх роботи це не є недоліком. Діяти в конкретних українських реаліях будуть члени Наукового комітету. Єдине і одноразове завдання ІК — обрати Науковий комітет. Для цього потрібно оцінити кандидатів з точки зору маштаба їх наукової діяльності та незалежності від керівництва. В цьому питанні міжнародний досвід членів ІК буде набагато переважувати їх необізнаність з реаліями України.
6. З тієї ж причини спеціалізація іноземних членів ІК не має суттєвого значення. Ознаки науки та антинауки, залежності та незалежності є однаковими і в математиці, і в ботаніці.
7. Питання робочої мови в ІК є суто технічними. В разі потреби воно може бути вирішено волонтерами з різних ініціативних груп. Частина іноземних кандидатів є вихідцями з України і можуть легко впоратись з необхідними поясненнями.
8. Наявність переважної кількості іноземних членів в ІК утворить в ньому зовсім іншу атмосферу прийняття рішень.
9. Остання, але дуже важлива, обставина, полягає в тому, що висунені цього року іноземні кандидати до ІК є першокласними вченими світового рівня (дивись нижче).

На 18 березня 2016 року реєстрацію кандидатів до ІК було закінчено. Всього номіновано 62 кандидати, з яких 13 працюють в західних наукових установах. Ознайомитись з офіційним списком кандидатів можна на сайті Міністерства освіти. Той самий список з додатковою інформацією, зібраною з відкритих джерел, ми пропонуємо на цьому порталі. Навіть швидкий перегляд багато скаже про стан академічної спільноти. Спектр українських кандидатів дуже широкий: від членів-кореспондентів НАНУ до викладачів Міліцейської академії, від знаних у світі вчених до управлінців та політиків, яких з наукою пов'язує хіба що наявність наукового ступеня. Про іноземних кандидатів можна сказати так: Нам дуже поталанило з тим, скільки спеціалістів найвищого міжнародного класу погодилось безкоштовно допомогти українській науці. Серед західних кандидатів є член Нобелівського комітету, Президенти двох Європейських академій наук (ALLEA та Euro-CASE), особи з досвідом керівництва великими лабораторями та інститутами, лауреати престижних міжнародних премій, члени Національних академій наук США, Німеччини, Швеції, Нідерландів, члени інших міжнародних академічних товариств. Індекс Гірша західних кандидатів в основному суттєво перевищує найкращі українські покажчики. Було би просто прикро не скористатись такою допомогою. Більш того, призначення західних кандидатів до ІК дозволяє сильним українським кандидатам балотуватись до Наукового комітету, де вони якраз і зможуть взятись до продуктивної роботи.

На закінчення.

Впровадження нового закону, вибори Наукового комітету є по суті спробами утворення спільноти, що візьме на себе відповідальність за майбутнє науки в Україні. В цьому сенсі можна стверджувати, що Науковий комітет буде корисним саме настільки, наскільки його члени будуть відчувати постійну увагу, зацікавленість та контроль з боку широких академічних кіл. І навпаки, НК може стати тією точкою прикладання зусиль, яка дозволить всій академічній громаді відчути себе суб’єктом модернізації науки в Україні.

Ми закликаємо всіх причетних до виборів Ідентифікаційного комітету поставитись до цього завдання з найбільшою відповідальністю. Незалежно від того чи збігаються їх думки з нашими, закликаємо їх діяти публічно та відкрито. Широке обговорення процесу виборів Наукового комітету може дати шанс на те, що він уникне долі імітаційно-орнаментального органу і відіграє в нашій історії помітну роль.