23.02.2023
Наука в Україні «стікає кров’ю», – каже Ігор Комаров, 58-річний хімік-органік, директор Інституту високих технологій Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Однак багато вчених, які залишилися, мають намір працювати всупереч обставинам. І все частіше міжнародна спільнота знаходить способи допомогти.
Хоча іноземні інституції пропонували підтримку українським вченим, які залишили країну з перших днів вторгнення, зараз вони адаптовують свою допомогу, щоб ці вчені могли підтримувати зв’язки з установами в країні. Іноземні інституції також дедалі більше спрямовують кошти на дослідників усередині країни – на зарплати, ремонт обладнання та інфраструктури, а також на віртуальну співпрацю. Посеред трагедій втрачених життів, розбомблених будівель і зірваних кар’єр багато українських вчених налагоджують співпрацю з інституціями за межами країни, які, на думку деяких, закладають міцну основу для успішної, орієнтованої на Захід наукової спільноти після війни.
Віялові відключення
Україна впоралася з невпинним руйнуванням енергетичної інфраструктури Росією, ввівши графіки віялових відключень. Також регулярно трапляються збої з водопостачанням та опаленням. Генератори й пальне знайти важко. Як наслідок, університети та науково-дослідні інститути повинні планувати детальні розклади експериментів і онлайн-занять, оскільки студенти в різних місцях не завжди мають електрику одночасно.
Оскільки Росія продовжує бомбити країну, іншими регулярними, але менш передбачуваними перервами є сигнали повітряної тривоги, які зазвичай дають 30–60 хвилин попередження про те, щоб перейти в безпечне місце, розповідає Ігор Комаров. «Кожна людина знайшла спосіб опанувати ситуацію. Я просто продовжую працювати, працювати і працювати, навіть якщо щось іде не так».
Комаров, який очолює колектив із 60 співробітників та 500 студентів, каже, що перший місяць війни був особливо важким, і домінувала боротьба за постачання навіть основних реактивів. Вагомою точкою став переддень Нового року, коли Росія розбомбила його інститут, пошкодивши понад 1000 вікон, які потрібно було забити дошками, перш ніж температура впала.
«Більшість часу я та мої колеги – декани й директори – витрачаємо на те, щоб узгодити графік роботи з відключеннями та тривогами, організувати логістику, особливо реагентів, які надходять з-за кордону», – розповідає він. У вільний час пан Комаров збирає кошти на військові потреби та працює над пропозиціями щодо будівництва нового біомедичного наукового центру після закінчення війни.
«Я докладаю великих зусиль, щоб продовжувати займатися наукою. Важко не тільки фізично, але й через психологічний тиск. Щоб зайнятися чимось творчим, потрібен спокій. Навіть звичайна паперова робота стала справжньою проблемою».
Із початку війни його університет втратив приблизно одну п’яту своїх студентів і аспірантів, каже Ігор Комаров, який стурбований відтоком мізків. (Втрата студентів також впливає на фінансування його університету). «В Україні зараз дуже не вистачає науковців». Половина його співробітників і студентів переміщені в Україні, але все ще працюють; деякі співробітники університету, пішли на фронт, де деякі й загинули.
Повний, адаптований текст статті https://knu.ua/news/12630
Джерело: https://www.nature.com/articles/d41586-023-00508-0